СВЯТО ПЕРЕМОГИ: ПРАВДА, ЯКОЇ БОЯТЬСЯ ДОСІ
потім під генерала Хрущова і, нарешті, під маршала Брежнєва. Із зміною вождів змінювалися акценти: долю війни вирішували спершу Сталінградська битва, потім Курська дуга, далі Мала Земля. Людські втрати визначалися у 20, 25, 27 мільйонів жертв. Нове століття принесло нові несподівані «наукові відкриття».
МАГІЯ ЧИСЕЛ, ВІЙНИ І ПОЛІТИКИ
Громадянам СРСР, яким випало жити у повоєнні часи радянсько-німецької війни 1939 – 1945 років, з шкільної парти нав’язували думку про те, що світлий день перемоги над гітлерівською Німеччиною настав 9 травня 1945 року. У Радянському Союзі воно стало державним святом, урочисто відзначалося в усіх куточках безмежної Країни Рад, з легкої руки поета цей день називали «радістю із сльозами на очах», творців Перемоги – масовим подвигом усього «героїчного радянського народу». За довгі десятиліття до пропаганди переможної комуністичної доктрини звикли не лише народи СРСР, а й його прихильники за кордоном. Більшість людей вважали провокативними повідомлення про те, що у країнах антигітлерівської коаліції свято Перемоги відзначають 8 травня. Коли після розвалу комуністичної імперії з глибин архівних сховищ почали діставати дійсні документи, які підтверджували правоту колишніх союзників СРСР, певна частина заідеологізованого суспільства зустріла їх з недовірою. Інша байдуже казала – яка різниці: днем раніше… Те саме стосовно вшанування справжніх героїв, яким випало поставити крапку у найкривавішій в історії людства війні. Не всі люди усвідомлювали, що у висвітленні справжніх подій війни її тему певні сили відводять на задній план, на передній виходить політика і міжетнічні стосунки.
У жодному шкільному підручнику з історії чи посібнику для студентів історичних факультетів університетів Радянського Союзу ніколи не друкувався Указ Президії Верховної Ради СРСР від 8 травня 1945 року, яким 9 травня оголошувалося «днем всенародного торжества – святом Перемоги і неробочим». Навряд чи у якомусь населеному пункті величезної країни, крім Москви, трудящі маси могли скористатися неробочим днем: 9 травня того року випало на середу і оповістити за тодішніх засобів зв’язку населення було просто нереальним. Та не у цьому річ. Чому Указ видано за день до підписання Акту? Справа у тому, що Акт про беззастережну капітуляцію був підписаний у французькому місті Реймсі, зайнятому американськими військами генерала Ейзенхауера, німецьким генералом Йодлем у присутності вищих військових чинів США, Англії, СРСР. Франції 8 травня о 2 годині 41 хвилині за центрально-європейським часом. Однак процедура не влаштовувала Сталіна, бо він не міг допустити, щоб хтось випередив його, та ще й документ був складений англійською мовою. На його вимогу відбулося повторне підписання Акту фельдмаршалом Кейтелем у передмісті Берліна Карлсхості о 22 годині 43 хвилини. У Москві вже було 9 травня. Тиран Сталін не бажав нікому поступатися навіть у дрібницях. Як результат – виникнення конфронтації між колишніми союзниками на довгі роки, розпалювання «холодної війни», яку трохи не повторив лідер КПРС Хрущов, і яку відновив на початку ХХІ століття послідовник імперської ленінсько-сталінської колоніальної політики Путін.
А що ж із святом Перемоги у СРСР? З горем пополам його відзначали три роки. У 1948-му Сталін вирішив, що народу – переможцеві фашизму і його армії досить гуляти зайвий робочий день у році і збиратися разом, щоб згадувати труднощі військових літ. Треба надмірно трудитися, щоб піднімати країну з руїн, виконувати чергову п’ятирічку за чотири роки і дбати про те, щоб у країні було «більше чавуну і сталі на душу населення». Саме населення вождя народів цікавило найменше. Він казав – є людина, є проблеми, немає людини – немає проблем. Робочий день на виробництві складався з дев’яти годин, вихідний був один на тиждень, свята з неробочими днями були лиш 1-2 травня та 7-8 листопада. Село не мало й цього. Про «світлий день перемоги» згадали через двадцять весен: державним святом і вихідним днем його оголосили 9 травня 1965 року. Творцем і натхненником перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 років був оголошений Генеральний секретар ЦК КПРС колишній політрук полку Леонід Ілліч Брежнєв. Під нього писалася нова історія війни. У тій історії знову не знайшлося місця правді про війну.
ТОСТ НЕ З ТОГО РЕПЕРТУАРУ
Путінські «літописці» довго рилися у архівах і знайшли надзвичайно цінний для себе документ – виступ Сталіна на прийомі високих партійних, урядових і військових чинів, влаштованого з нагоди Параду перемоги 24 червня 1945 року. Тоді вождь прорік таке: «Я п’ю насамперед за здоров’я російського народу, бо він є найбільш видатною нацією з усіх націй, що входять до складу Радянського Союзу. Він – керівний народ». Натхненні патріотичними почуттями «рюського» Йосипа Джугашвілі-Сталіна, сучасні московські аналітики вирішили вкотре переписати історію 2-ї світової війни, поклавши «геніальний» тост в основу нової «концепції» переможців. На догоду настроям політиків РФ вони випустили монографію «Пам’яті загиблих. Велика Вітчизняна війна 1941-1945». Зміст збірника: «И все-таки главную тяжесть войны вынес на себе русский народ». Не «россияне», громадяни Російської федерації, а саме «русский народ». Ніби до складу РФ не входять Башкирська, Бурятська, Татарська, Дагестанська, Комі, Удмурдська, Чуваська та інші республіки, населення яких складає до 20 мільйонів осіб. І всі вони брали участь у тій війні у складі Червоної армії. Опираючись на вигадані факти, майже дослівно «видав» сталінський «вождь народів РФ» Путін: «Росія і без України перемогла б Німеччину, бо вона країна переможців», – цинічно прорік він. Росія, на його думку, мала індустріальну і людську перевагу над усіма республіками СРСР, обійшлася б і без їхньої допомоги… Отож, про індустріальну перевагу…
Кремлівські лакеї новоявленого фюрера не піднесли йому текст іншої промови Сталіна, проголошеної з трибуни XVI з’їзду ВКП б). А Генсек казав таке: «Наша промисловість, як і наше народне господарство, опирається в основному на вугільно- металургійну базу України». Перед війною УРСР була найбільш розвинутою у економічному відношенні союзною республікою. На її території діяло більше 500 великих підприємств, у тім числі 190 союзного значення, серед них такі велети, як «Дніпроспецсталь», «Запоріжсталь», «Азовмаш» і «Азовсталь», Харківські тракторний і авіаційний заводи, металургійні комбінати Кривого Рогу, Маріуполя, Макіївки. Вони виробляли продукції більше, ніж всі підприємства решти республік СРСР, разом узяті. Про це Путіну не завадило б знати перш, ніж робити необачні заяви. Всі ці гіганти з початком окупації були евакуйовані у глибокий тил Росії, де відразу налагодили виробництво вкрай потрібної фронту продукції. На глуху залізничну станцію Белінська Пензенської області залізницею перебазувався Кіровоградський завод «Червона зірка» з великою групою робітників, інженерів, техніків на чолі з директором заводу М. Н. Шинкаревичем та головним інженером І. М. Єськіним. Вже другого дня по прибуттю, червонозорівці видали із заводського конвеєра першу міну. Запустивши на повну потужність цехи, наші робітники почали виготовляти для тамтешніх селян сівалки, яких ті зроду не бачили… Сьогодні завод «Белінсьсільмаш» – головне підприємство Росії з виготовлення сівалок. Очолював його Я. А. Копчинський – син кіровоградського інженера, який влітку 1941 року прибув з берегів Інгулу у далеке Приуралля, щоб заснувати там машинобудівний завод. Обладнання, вивезена з Кіровограда, назад не повернулося. Хто хоча б приблизно скаже – що залишили на Сході Росії підприємства Києва, Харкова, Дніпропетровська? Так ставала на ноги, міцніла індустрія сучасної Росії, панове кремлівські брехуни. Ви ж торочите про міфічну «індустріальну перевагу над усіма республіками СРСР»…Про людську теж.
НЕСПРОСТОВНА СТАТИСТИКА
Немає вищого цинізму у оцінці трагедії радянсько-німецької війни, ніж поділ мільйонів жертв за національною належністю, прославляння одних і принижування інших, як те робив Сталін і його пропаганда. І як продовжують це робити путінські ідеологічні провокатори сьогодні. Виокремлення якогось одного народу СРСР у перемозі над фашизмом, як те роблять московські псевдоісторики, злочинне. Вони фігурують цифрами, статистикою, які зберігаються у лише їм відомим архівах і не можуть бути спростовані. Відкрита статистика підрубує вигадки кремлівської пропаганди під самий корінь. «Книга рекордів Гіннеса», наприклад, на сторінки якої фальш не потрапить. За її даними, військові втрати СРСР у війні 1941-1945 років, враховуючи бойові дії у Японії, склали понад 8 з половиною мільйонів убитими та померлими від ран. З чого ж складаються такі дані? Найбільша кількість людських втрат зафіксовано у Сталінградській битві – 2 мільйони 100 тисяч осіб. Після битви з 500 тисяч населення міста живими лишилися 1515 чоловік цивільного населення. Найбільш кривавою облогою в історії людства була 880-денна блокада Ленінграда (Петербург). Загинуло від 1,3 до 1,5 мільйонів захисників і жителів міста. Чи потрібні були подібні жертви у стратегічному відношенні? Звичайно, ні. У політичному – так. Як могли комуністичні вожді здати фашистам міста Леніна і Сталіна? Це українськими Києвом, Харковом, Одесою, Дніпропетровськом можна пожертвувати, залишити у оточенні на знищення дві обеззброєні і голодні армії під Зеленою брамою на Кіровоградщині заради забезпечення оборони Москви, під мури якої стягнули усі наявні військові резерви і мільйони не облікованих в’язнів сталінських концтаборів.
Про те, що саме Україна була головною ареною війни, свідчить той факт, що вже у 1941 році вся її територія, на якій проживало понад 41 мільйон людей, була окупована гітлерівцями. У 1945 році населення України скоротилося до 14 мільйонів. У Києві станом на 14 січня 1939 року проживало 846 тисяч осіб. На кінець 1943-го їх лишилося 300 тисяч. У Одесі кількість жителів скоротилася вдвоє, у Дніпропетровську з 500 тисяч лишилося 152 тисячі. Кіровоград втратив за роки війни сорок тисяч населення. Людські втрати республіки складали 44 відсотки загальних втрат усього СРСР. (Чуєш, дикуне Путін – майже половину цивільного населення втратила Україна, щоб зберегти криваві мури твого розбійницького Кремля. Ще сім мільйонів громадян України входили до складу Збройних Сил СРСР, що становило 23 відсотки особового складу. Половина їх віддала своє життя за те, щоб Москва щорічно влаштовувала фанфарні паради, лякаючи увесь світ своєю броньовано-ядерною зброєю. Кишенькові історики Путіна приховують дані про те, що кількість населення Москви за часів окупації гітлерівцями території СРСР, зросла (!) майже на два мільйони осіб).
ВСЯКА ФАЛЬШ НАБРИДАЄ…
З брехні почалася (сталінський міф про несподіваний напад Гітлера на СРСР), брехнею й завершилася радянсько-німецька війна, прозвана Великою Вітчизняною. Ще й досі історикам не вдалося розкрити дійсну картину штурму Червоною Армією Берліна і підняття над ним легендарного Прапора Перемоги. Кого тільки не зараховують до героїв, які мали першими дістатися куполу рейхстага і закріпити на ньому одне з дев’яти червоних полотнищ, які за наказом Сталіна виготовили ще у жовтні 1944 року. Зрештою вождь визначив – хто ними має бути: неодмінно представник «великого русского» і його «молодшого брата-грузина». Вони це й зробили – сержант Михайло Єгоров і рядовий Мелітон Кантарія. Хлопці стали легендарними особами, Героями Радянського Союзу. А чи багатьом людям у Радянському Союзі та й тепер відомі імена українців Олексія Береста, Петра Щербини, Петра П’ятницького, які брали ще більшу участь у процедурі підняття прапора і відразу після перемоги були представлені до присвоєння звання Героїв Радянського Союзу, але так і не стали ними? Лиш Олексію Бересту була віддана заслужена шана у незалежній Україні та й та з великими потугами. Біографії решти названих сміливців не відомі навіть всезнаючій ВІКІПЕДІЇ. Така вона, сталінсько-путінська правда про війну.
Чий подвиг ми увічнюємо ось вже 70 років? Для кого влаштовуємо шоу-паради? Ясна річ, не для «тех солдат, что березами лежат». І не для тих, хто після війни продавав ордени, щоб придбати шматок хліба. І аж ніяк не для тих, хто на останньому рубежі впав, скошений ворожою кулею, непритомним потрапив у полон, а в результаті опинився у сталінських концтаборах. З чиєїсь лихої руки учасників війни розділили на…учасників війни і учасників бойових дій. Від подібного приниження у окремих фронтовиків траплявся сердечний напад. Ким і для чого було зроблене «розведення»? Статус ветеранів війни одержали «колишні бійці винищувальних батальйонів». Їм і пільги надали «за участь у бойових операціях по ліквідації диверсійних терористичних груп у період з 22 червня 1941 по 31 грудня 1954 року». Про які терористичні групи 1954 року йде мова? Війна закінчилася у 1945-му. Після неї радянський народ «під прапором Леніна, під керівництвом Сталіна» самовіддано трудився над виконанням сталінських п’ятирічок. При чому тут винищувальні батальйони?
Ці особливі військові формування підпорядковувалися Народному комісару Внутрішніх Справ СРСР Л. Берії. Його головорізи виловлювали не окремих злочинців чи бандитів, а «проводили бойові операції», мали справу з великими військовими підрозділами. Чию кров проливали винищувальні батальйони? Хто у них служив? Переважно ті, хто сьогодні за пільгові пенсії, надані українською владою, збирає гроші на пам’ятники Сталіну, малюють портрети тирана на будинках, подають позови до суду на керівників визвольних дій за незалежність України. До речі, свого часу луганський покидьок-реґіонал намагався через суд позбавити звання Героя України Олексія Береста! Щоб легалізувати «винищувачів» і ще більше принизити справжніх фронтовиків, усім підряд видали ордени Вітчизняної війни ІІ ступеня. Коли я говорив на цю тему з учасником боїв за Берлін та зустрічі на Ельбі з союзниками колишнім танкістом Михайлом Каліховим, ветеран заплакав. Тяжко зітхнув, опустившиголову, Герой Радянського Союзу Микола Єрещенко.
«Винищувачі не плачуть – торжествують. Керовані продовжувачами справи Сталіна, причепивши на груди смугасті «георгіївські стрічки» і ордени, що ними Гітлер нагороджував своїх вірнопідданих донських козаків і власівців, вони 9 травня шикуються у колони у колони парадів, з репетом несуть попереду червоні псевдо прапори Перемоги, яких під час війни і в очі не бачили. Не маю ні краплини сумніву в тому, що 70-річчя Перемоги, яке тріумфально-помпезно збирається відзначити путінська Москва, стане масовою демонстрацією учасників «колишніх бійців винищувальних батальйонів» та їхніх дітей, а також Героїв Росії, руки яких закривавлені у Будапешті, Празі, Вільнюсі, Чечні, Абхазії, Північній Осетії, Грузії, Придністров’ї, Криму, на Донбасі. Справжніх бійців Червоної Армії, яка зламала хребет фашизму, у святкових колонах буде обмаль – не всім дано прожити здоровим 88 років.
Мудро поступила влада України, яка, хоч і з великим запізненням, під тиском прогресивних сил, долучилася до традицій держав антигітлерівської коаліції відзначати 8 травня День пам’яті та примирення, оголошений ще 2004 року Генеральною Асамблеєю ООН. Більше десяти років правителі України ігнорували рішення світової спільноти, тримаючи хибний орієнтир на Кремлівські зірки, б’ючи поклони покровителям неофашизму та націонал-шовінізму. Слава Богу, дійшло!!!
ЮРІЙ МАТІВОС.
ФОТО. Рідкісний знімок: Підписання Акту про капітуляцію Німеччини у залі Технічного колежу французького міста Реймса у ніч на 8 травня 195 р. Підписує німецький генерал Йодль; Нагородний лист Олексія Береста; Автографи учасників штурму Берліна на рейхстазі; Ось хто кував перемогу над фашизмом – їх на паради не запрошують; Вони виконували сталінські п’ятирічки; Ці теж воювали, воюють досі: донські козаки та власівці на службі у Гітлера, їхні сини – карателі Путіна.
Post a Comment