ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ!!!! ТАКИХ ЛЮДЕЙ УКРАЇНА НЕ ЗАБУДЕ!!!!
Коли шукали з колегою родину Руденків, звернули увагу на будинок, вказаний у адресі: щось у ньому було невловимо-недовершеним… Всередині першим «господарем» дому, якого побачили, виявився дворічний жвавий малюк. Сообщает http://zvamynews.blogspot.com
Дитина зустріла такою щирою усмішкою, що забивало дух. Подібні емоції переповнювали пізніше ще не раз при спілкуванні з сім’єю, але – вже з інших причин. Бо йшли у родину загиблого воїна – кавалера ордена «За мужність» ІІІ ступеня Дмитра Миколайовича Руденка Епізоди життя командира бойової машини 30-ї ОМБр Дмитра Руденка нагадують спалахи зірочки – ні, не тої, що сліпить довкола! – тої, що розсіває м’яке тепло на всіх, хто поряд.
повідомляє Анна Ратушинская
Ось молодий музикант військового оркестру у Вінниці заходить до друга-музиканта на роботу, в кафе. Там (веління долі!) саме працює на зміні молода офіціантка Ірина. Зав’язується знайомство, яке незабаром переростає у красиве велике почуття і, як наслідок – у гарну сім’ю… Друзі. Багато друзів, для котрих безвідмовний Дмитро – справжня знахідка. У їхньому домі, хоча й не мали його власного, було завжди багато гостей, сміху, радості… Віддячували за людяність Дмитру друзі взаємною доброзичливістю, а нині – не залишають без уваги його родину. Професійний військовий музикант, він не мислив себе без світу мелодії навіть після розформування їхнього військового оркестру – і захоплення батька сьогодні продовжують діти. Старший Влад, приміром, облюбував саксофон, Даша опановує фортепіано, а маленький Ваня уподобав «піку» – так його дитячою мовою звучить «сопілка».
А ще поєднувалися у ньому дві риси – спокійна врівноваженість і …впертість. Їх успадкував Іванко: хлопчик – повна копія тата як у зовнішності, так і у характері… Може,це тому, що сильний внутрішній – серцем – зв'язок із сином у батька був уже з перших секунд життя: адже Дмитро наважився бути присутнім при пологах Ірини і дуже її підтримував. Хоча й кумедно звучали його перші враження: «Який він страшненький!» – телефонував своїй мамі, побачивши сина вперше… Непросто йти у дім, де почувається вільним господарем горе. І таких у нас нині – ой як багато – тих, хто залишився фактично без грунту під ногами: адже саме таким є для родини батько, чоловік, син…
Родина Руденків належить до тих, хто втратив у одній особі всіх: залишилася вдовою дружина, сиротами – діти, обезкриленою – мати. Ще одна обірвана історія кохання, ще один завмерлий акорд молодого розквітлого життя, ще одна рана на серці землі нашої… Дмитру було усього 29… Час, коли людина саме розправляє крила для високих злетів. Усі підстави для цього мав: стабільна служба-робота, жива, хвала Всевишньому, мама, безліч друзів, всерозуміюча дружина і трійко дітвори. Найменшенького – Іванка – ще пощастило привітати з першим у житті днем народження.
Це було за сорок днів до Вічності… Сьогодні особливо крає душу образа на збіг обставин, які так і не дозволили зустрітися До… Адже доля давала шанс: перебуваючи на Херсонщині перед відправкою у зону АТО, Дмитро так просив дружину приїхати до нього разом з дітьми! Що то було – чи то батьківське бажання показати родині море, чи то передчуття непоправного – тепер цього нікому не збагнути. На жаль, так і не вдалося вирватися з буденних клопотів. Хоча, знай щось наперед, мабуть, таки вкрали б якусь днину-дві у тої одвічної круговерті… Ірина зустріла страшну звістку на Черкащині: поїхала туди провідати батьків. Востаннє розмовляла з чоловіком 11 серпня, але фактично – всього кілька секунд: всі хлопці з їхнього екіпажу телефонували з одного телефону, бо інші розрядилися…
Тож щось дуже значуще, пам’ятне так і не прозвучало у їхній розмові. А вже наступного дня стався відомий танковий таран старшого лейтенанта Артема Абрамовича – і Дмитро був також там, у екіпажі танка… Майже три місяці дикої невідомості, коли кидаєш усі зусилля на одне: дізнатися ХОЧА Б ЩОСЬ… Цілодобове «чергування» в Інтернеті, на «гарячих лініях» і на телефонах усіх знайомих і незнайомих людей – аби лише дізнатися якусь крупинку правди… А що ще могли вдіяти жінки – стара мати і дружина – без жодних можливостей і зв’язків? Сподівалися, вірили, трепетали серцем при кожній новині ЗВІДТИ. Довгожданий дзвінок пролунав у листопаді: волонтери Місії «Евакуація-200» («Чорний тюльпан») повідомили, що Дмитра знайдено. «Де він, у полоні?!» – скрикнула-допитувалася у слухавку Ірина. У відповідь пролунало:«Він у морзі» …
Остання соломинка надії зітліла на попіл у березні, коли прийшли результати ДНК-експертизи. Та і на дослідження вдалося відправити лише мізерні рештки: тіло хлопця, що лежало у відкритому полі, розтягли вовки – так сказали пошуковцям місцеві мешканці. Хоча, якщо відверто, і їхній вчинок не заслуговує доброго слова: невже так важко було хоча б присипати землею тих нещасних убитих ?..
Все, що залишилось родині Руденків від сина, коханого, батька – це надіслані волонтерами відеозйомка процедури пошуку, карта з позначкою місця захоронення, обгорілий шеврон, хрестик і записка. Руки Ірини, котра тримає цю останню пам'ять про чоловіка, ледь помітно дрижать. Очі – сухі. Біль – у глибині їх. А в серце ж не зазирнеш, та й чи треба, бо така там глибока безодня горя… Рана жінки – не виставлена напоказ, бо має велике життєве завдання бути зараз і матір’ю, і батьком синам і доньці. А це – вкрай нелегко. А це – не менш боляче, ніж коли хорониш дорогу людину. А це – ой як відповідально, коли САМА мусиш дбати про кожен день своєї родини до найменших дрібниць так, як це було раніше, при чоловіку…
Ця жінка із зростом підлітка зробила непомірно тяжкий ривок задля дітей: на кошти, виплачені державою по смерті чоловіка, придбала будинок (тепер мені стала зрозумілою ота невловима недовершеність першого враження: треба ще докласти коло хати чимало чоловічої руки!). Тепер у них – власне житло з перспективою на майбутнє.
«Хотіла, щоб місця вистачило всім, - пояснює Ірина. – Коли поодружуються, хату переплануємо, зробимо на кілька окремих входів». Вона мовчить, однак навіть страшно спробувати уявити, у яку суму обійшовся вже навіть простий ремонт двох кімнат, який робили якомога швидше, щоб до холодів переселитися до хати. Вона сьогодні не розраховує на велику допомогу ні від кого у місті, тим більше, що сама – немісцева. Просто навчилася водити чоловікову машину, здала на права – і тепер щонеділі вивозить на базар власноруч виготовлені прикраси зі стрічок: банти, квіти, дитячі корони тощо… Навчилася їх робити по Інтернету, і тепер кожну вільну хвилину проводить у своїй маленькій майстерні, котра мало опалюється. «А що робити? – каже на те. – Адже треба якось жити, дітей годувати!»
Вона так і не влаштувала чоловіку гостини на честь його тридцятиріччя… Тоді, за кілька місяців до 27 грудня – Дня народження Дмитра, саме тривали пошуки, й Ірина твердо вірила, що Діма живий, все говорила знайомим: «От як він приїде, я йому таке свято влаштую!»… Сьогодні військовий оркестр, у якому грав Дмитро Руденко, сформували знову, і всі у ньому – живі. Крім Діми… Кращою подругою Ірини зараз – дружина Богдана Луцька, разом із яким було знайдено її Дмитра. Разом пройшли жінки пекельну невідомість, разом пізнали гіркоту втрат, разом тримаються у вирі життя, не дають впасти одна одній духом.
Post a Comment