“Я – ІНТЕРНАЦЬКИЙ. МАМА МОЯ – УКРАЇНА. СКАЖЕТЕ, ЩО Я ЛЮБИВ ЇЇ ДУЖЕ…”: У МЕРЕЖІ ПРИГАДАЛИ ІСТОРІЮ ЗАГИБЛОГО ДОБРОВОЛЬЦЯ (ФОТО)

Пожертвувавши своїм життям, зовсім молодий хлопець врятував сімох побратимів. Сообщает http://www.zvistka.net

21-річний Віктор Єременко, вихованець школи-інтернату, добровольцем пішов на війну. Загинув 10 вересня в бою під Артемівськом – кульове поранення в груди. Посмертно нагороджений орденом «За мужність». У спільноті “Патріоти України – єднаймося” вирішили згадати Героя та розповісти деякі подробиці з його життя. Патріоти України також пропонують вам прочитати цю зворушливу історію про зовсім юного, але справжнього чоловіка, якого, на жаль, вже немає з нами.

На сторінці в соціальній мережі у Віктора Єременка статус: «Армія – це гордість для тих, хто служить … І тих, хто чекає». В альбомах – фотографії із зони АТО. Вітя був кулеметником, але ще з часів Майдану отримав кличку – «Снайпер», яка на війні стала його позивним.

– Часто жартували: агов, «Снайпер», той, який кулеметник, – згадують товариші по службі загиблого Героя АТО. – Він ніколи на жарти не ображався, але й сам міг так відповісти жартом, що мало не здасться. Міг за себе постояти. Напевно, цьому в інтернаті навчився …

Хлопець з раннього дитинства виховувався в школі-інтернаті в м. Сміла на Черкащині – маму позбавили батьківських прав. Закінчив коледж в Черкасах, відслужив «строкову», працював охоронцем, потім зміг пробитися на держбюджет до технікуму … Але почався Майдан. Віктор, коли побачив, як били студентів, кинув навчання і приїхав до Києва.

– Відважний хлопець, ми пройшли разом Майдан, я бачив його в різних ситуаціях, він показував себе молодцем, – розповідає товариш по службі загиблого Героя АТО Денис, який нещодавно повернувся із зони АТО на ротацію. – Вітя володів навичками рукопашного бою, завжди був готовий прикрити товаришів.

У зоні АТО пройшов три ротації – почав воювати ще навесні, коли тільки створювалася Нацгвардія. Товариші по службі розповідають, що під час третьої ротації в зоні АТО у Віктора вкрали табельний пістолет.

– Хтось із своїх, а навіщо – не зрозуміло, – знизують плечима друзі Віті. – Знайти б і руки відірвати. Ми на Майдані до такого не звикли – ніхто ні в кого нічого не брав, намети були відкриті. А там, у зоні АТО, виявилися ще й випадкові люди, в тому числі з мобілізованих, а Вітя все до всіх як до братів ставився … Коли це сталося, він довго не міг прийти до тями, здається, його ось ця зрада мучила більше, ніж небезпека загинути. Він був з дуже бідної сім’ї, але ніколи нічого чужого не взяв, а тут хтось із своїх вкрав пістолет.

Військова прокуратура завела на хлопця кримінальну справу по втраті табельної зброї. Товариші по службі згадують, що Вітя дуже переживав: говорив, що збирався воювати з ворогами країни, а тепер можуть посадити через пістолет.

– Після Майдану, декількох місяців війни і цієї підвішеної кримінальної справи, він не зламався, навпаки, намагався ще хлопців підтримати, – розповідають товариші по службі. – Тільки казав, що хоче додому з’їздити, в рідне село Білозір’я, це в Черкаській області.

– Я його дуже любила, ми з ним завжди були разом, трималися один за одного, допомагали, – розповідає молодша сестра загиблого Героя АТО Ксенія. – Знаєте, у нього дуже хороший, легкий характер, і він завжди приходив друзям на допомогу. Але був впертий, стояв на своєму. Я його дуже просила не їхати в зону АТО, розуміла, що там можуть вбити. Він тільки посміхнувся і сказав: «Я ж за вас йду».

Після третьої ротації ми з ним сильно посварилися – я говорила, що він своє відвоював, вистачить, нехай тепер інші їдуть. А він: «Сестричка, я повернуся – зберемо друзів, махнемо на Дніпро з палатками, як раніше» … Пояснював, що не може там своїх пацанів кинути. Посварилися. Він поїхав. Звичайно, я дізнавалася, як він там, у зоні АТО, списувалися, зідзвонювалися, але розмови не виходило. Я була ображена на нього.

Хлопець хотів одружитися, знайти свою жінку, мріяв, що вона народить йому трьох дітей: «Тільки б війна швидше скінчилася».

– Навіть імена їм придумав, – зітхає Ксенія. – А я досі не можу пробачити собі цю сварку з братом. Часто ходжу на його могилу, прошу: «Вибач!». Так хотілося б все повернути … Хоча б наговоритися з ним востаннє. Я знаю, що він загинув. Але іноді мені здається, що це неправда і він зайде, скаже: «Привіт, сестричко!», а я кинуся йому на шию.