З дитинства українська мова мене бісила. Я спокійно разгаварював рідним суржиком. А потім вперше відвідав Західну Україну.

З дитинства українська мова мене бісила. В школі нам постійно забивали голову якоюсь спадщиною предків, “надприродньою співучістю” та “нею ж говорив сам Кобзар!”
Пише https://prefiksblog.co.ua



З Шевченка ми вчили шось там про телят та купу сліз про покритку – трішки не те, що завоює прихильність підлітка. І взагалі, шкільна шароварщина про любов до мови була настільки приторною та штучною, що хотілось блювати. Я спокійно разгаварював рідним суржиком, а під час поїздок у Луганськ переходив на російську.

З переїздом в Київ почав говорити українською – вона ближча до марківського суржика, та і більшість знайомих говорило нею. З російськомовними переходив на їхню. І так два роки.

А потім вперше відвідав Західну Україну. Пожив у Карпатах, відвідав Франик та Львів. Мені сподобались тамтешні люди, архітектура, природа, атмосфера. Захід та Схід – різні. Це видно навіть по парканах. На Сході ставлять високі паркани – щоб ніхто не заліз, перехожі не бачили, що роблять та як живуть люди. На Заході паркани низькі – заходь, гостем будеш, я нічого не приховую.

Тоді я почав відчувати Україну. Це не значить, що Схід до неї не належить. Навпаки – щоб її зрозуміти, варто пожити і там, і там. Тільки так з’явиться цілісніть “експіріенсу”.

Після цього був Майдан. Спочатку мене ошелешили українські пісні. Ми співали їх ночами напроліт, гріючи руки біля вогнища в бочках. Сотні, тисячі голосів зливались в один: хлопці й дівчата, програмісти та касири, слюсарі та бізнесмени… Всі співали такі старі й знайомі тексти, які враз стали для мене чимось дуже значимим та сокровенним. Українська пісня – один з найсильніших досвідів у моєму житті.

Потім пісні закінчились – почалася боротьба. І мене ошелешили наші люди! Як один, вони стояли, бились, носили їжу, проводили лекції, таскали шини, помирали, виживали… І таки перемогли.

Знаєте, про Майдан багато неоднозначного говорять. Типу його “злили”, він був запущений кимось, нічого не змінилось… чи навіть гірше стало.

Я вважаю, що Майдан змінив усе. Нація, яка здатна на таку єдність, досягне величі. Просто ми ще малі, незрілі. По звичці перекладаємо відповідальність на владу, путіна чи Європу. На дорослішання потрібен час. Ми і так деякі уроки засвоїли екстерном. Ми побудуємо обороноздатну країну з сильною економікою, освітою, культурою та щасливими людьми. Просто потрібно над цим працювати.

Після Майдану я свідомо почав говорити українською – отримав привід. Правда, звичка переходити на російську з російськомовними лишилась. Мене це бісило. Ні, ні в якому разі не люди – кожен має право говорити, як хоче. Мене бісив мій конформізм. Плюс, я не до кінця розумів, чому я хочу говорити українською, що мені це дає.

Як не дивно, кінцеве усвідомлення дала Білорусь. Ми поїхали туди автостопом на пару днів. Я був приємно здивований її рівнем розвитку – очікував потрапити в “совок”, натомість побачив розвинуту країну з відмінною інфраструктурою. Як виявилось, там вистачало проблем іншого характеру, але зараз не про них.

За всю поїздку ми почули білоруську лише від алкаша у прикордонному містечку, який намагався зманити мою супутницю пляшкою горілки. Почувши відмову, він брудно вилаявся, сів на велосипед та впав з нього метрів через п’ятдесят.

Після цього – все. Хоч надписи, здебільшого, і були білоруською, самої мови ми ніде не чули. Всюди російська. Зрозумійте, я не якийсь мовний фрік чи шовініст. Мені просто було цікаво її почути, як туристу. Інший досвід: люди, їжа, культура, природа, мова – це те, заради чого ми подорожуємо. Але мови ніде не було – а це добрячий шмат експіріенсу.

Виникало дивне відчуття. Немов зайшов у будинок господаря, який вчора помер. Наче б нічого не вказує, що його вже немає: ось його речі, нотатки, на робочому столі – попільничка зі свіжими недопалками. Але чогось не вистачає… Чогось важливого. І ти відчуваєш, що господар більше не сидітиме за цим столом, і знаєш причину. Згадалися слова Ліни Костенко: “Нації не вмирають від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову”.

Ніяких алюзій на державу Білорусь. Там хороші люди, і, нехай “Жыве Беларусь!”. Просто сумно якось стало.

Після поїздки у Білорусь я перестав переходити на російську, й говорю виключно українською. Нехай не ідеально, але не в досконалості суть. Мені просто приємно! Приємно знати, що завдяки мені, люди, які приїдуть до нас у гості, почують нашу мову та отримають цілісний досвід іншої культури. Знати, що мої діти співатимуть тих же пісень, що і я на Майдані. Знати, що у нашої нації є спільний знаменник, який поєднує мене з усіма регіонами.



Говорю це без пафосу – просто і щиро. Я не шовініст – кожен говорить, як йому зручно. Це тільки мій досвід, і я його нікому не нав’язую. Суржик теж вважаю рідним – тому періодично ним пишу та разгаварюю.

В нашій мові розрізняють “любити” та “кохати”. Є такі жагучі та нестримні слова, як “палко” та “поцілунок”. А є й смішні, як “краватка”, “шкарпетки”, “теревеніти”. Слово “калатати” хочеться перекочувати по язику, немов канахвету “Шипучка” із дитинства. І в нас таких цікавих слів багато. І вони справді співучі, мелодійні, рідні та унікальні. Настільки своїх не знайдеш ніде.

Я полюбив українську мову.

Dmytro Semonov