КРУТЕЗНА ІСТОРІЯ! Тим хто планує, їде або щойно виїхав за кордон. Реальна історія реальної людини
Тим хто планує, їде або щойно виїхав за кордон.
Погляд через призму власної практики колишньої українки: чого вам чекати в новій країні, які труднощі, несподіванки, перспективи. Реальна історія реальної людини.
Пише http://puer.org.ua
Багато років тому моя родина прийняла рішення про еміграцію з України. Не можу сказати, що нам жилось погано в Україні, скоріше навпаки, навіть дуже добре в порівнянні з багатьма. Рішення про еміграцію змусив мене прийняти мій чоловік, якому я за це зараз безмірно вдячна, але це зараз, а тоді була драма, адже в той час я не бачила та не розуміла речей, які стали очевидні і закономірні для мене згодом. Життя тоді здавалось прекрасним, чудовим і безхмарним, ніхто не знав і мало хто здогадувався про ті катастрофічні катаклізми, які чекали на Україну в найближчому майбутньому. В ті часи уявити економічне падіння, зубожіння, майдани, революції і війну було на межі безумства та нісенітниці, але час показав, що в світі немає нічого постійного та нездійсненного, а розуміння ситуації, інтуїція і досвід коштують набагато більше за будь-які матеріальні цінності.
Отже, по порядку. В Україні я була звичайна молода дружина, мама, в певній мірі спортсменка, підприємець і випускник університету та повністю відповідала змісту поняття «молодий пересічний українець». Для себе особисто я планів на міграцію не будувала, а з певними труднощами та суперечками, прийняла це як забаганку свого чоловіка змінити своє життя та як то кажуть «по-моднЬому» вийти з зони комфорту. Давнішня мрія мого чоловіка була загадкова та таємнича Австралія. В принципі там мене влаштовувало все: клімат, економіка, культура, стиль життя і т.д., але це все була теорія, а практики не було ніякої, бо в Австралії я ніколи не була і бачила та чула за цю країну лише по переказам і відгукам туристів та оглядачів телевізійних програм. Звісно, що розглядали ми багато країн: США, Британія, Канада, Франція, Німеччина і навіть Хорватія. Але збивши до купи всі «За» і «Проти» альтернативи Австралії ми не знайшли. Першим кроком до іміграції стало питання вивчення мови і організація розвідувальної поїздки. Найкращим, хоча далеко не самим дешевим, шляхом зробити це — було рішення поїхати на навчання до лінгвістичного коледжу. Звісно, що свою 4-х річну дитину з собою я брати не могла і на цілий рік залишила її в своїх батьків, що було мені надзвичайно тяжко і неприємно. Крім того, вартість навчання на 2-х дорослих людей, оформлення студентських віз, плата за житло, харчування, медичне обслуговування і т.д. складали доволі кругленьку суму в доларах США. Точно зараз пригадати вже мені важко, але цей рік обійшовся нам десь у суму 30 тисяч австралійських доларів, а долар Австралії на той час був трішки дорожче від його американського «аналогу». Для навчання ми вибрали столицю штату Квінсленд, місто Брісбен. Чому Брісбен? Та не знаю, певно пощастило, що так «лягла карта», адже побувавши пізніше по іншим містам і штатам Австралії виявилось, що це місце на той час було для нас оптимальне в питанні ціни-якості-комфорту. Летіти в Австралію не просто довго, а дуже довго. Це пересадки, гігантські багаточасові перельоти та більше астрономічної доби «в повітрі», в середньому добратися до зеленого континенту коштує десь $1,500 в одну сторону та 2-3 дня життя в дорозі. Міжнародний термінал аеропорту Брісбен зустрів нас сонячною погодою, свіжим повітрям та привітним персоналом. На зоні паспортного контролю нас поділили на дві групи: резидентів і не резидентів Австралії. Ще на борту літака та до моменту посадки, екіпаж літака попередив нас про біологічний контроль в Австралії. Малося на увазі, що всі речі, взуття і, звісно, багаж усіх прибуваючих не мають містити на собі ґрунту, насіння, рослин та певного переліку їжі та напоїв. Також при перетині транзитної зони наш одяг і взуття пройдуть біологічний контроль, а при необхідності очистку. Це обов’язкова умова, адже флора і фауна Австралії на 80% ендеміки, тобто існують виключно тут і більше ніде, а австралійський уряд і австралійці зокрема, просто фанатично захищають природу країни любими доступними способами і методами.
В черзі ми стояли хвилин 10-15 і паспортний контроль зайняв менше 1 хвилини. Після паспортного контролю ми отримали наш багаж і прослідували далі на митний контроль, де вибірково перевірявся вміст багажу прибульців. Того разу ми пройшли без особливих проблем, лише митник весело прокоментував вишивку листя марихуани на штанах мого чоловіка.
На перший місяць ми оселилися в родині колишніх іммігрантів з країн, що входили колись до складу колишньої Югославії: чоловік виходець з Сербії, а його дружина — з Македонії. Це був наш перший досвід спілкування з «живими» австралійцями. Відомо, що Австралія є країною іммігрантів, вона заснована, побудована та живе за рахунок іммігрантів з усього світу. Кожен третій тут родився за межами континенту. Звісно, що левова частка населення країни є вихідцями з Британії та Ірландії, тому офіційна мова і є англійська. З перших днів проживання ми були вражені відкритістю та щирістю місцевих мешканців. Разюча відмінність полягала в тому, що люди казали те, що думали і при цьому поважали одне одного. Щоб коротко описати добробут пересічного австралійця, то я можу привести приклад цієї австралійської родини. Вік 40-45 років, жінка -прибиральниця, чоловік — зварювальник, двоповерховий будинок вартістю близько $700 тис, у них 2-є дітей, син – студент архітектор місцевого університету, дочка – школярка приватної школи, у володінні 4 автомобіля (серед яких 2 Toyota Landcruiser, Volkswagen, Audi), та постійні поїздки на відпочинки, як в межах країни, так і за кордон. Після 8-ми годинної роботи у них мова про домашню роботу не йшла взагалі: жінка займалась улюбленою справою — кулінарією, а чоловік дозволяв собі кілька пляшечок пива навпроти телевізора, або прогулюючись в парках навколо тощо.
Перший день в коледжі був для нас шоком. Ще на рецепції молода дівчина до нас звернулася швидкою англійською мовою, навіть не зважаючи на те що ми не розуміли 75% нею сказаного. Вона говорила швидко і впевнено, і лише згодом ми зрозуміли, що за таким принципом «зрозумій, або якщо не можеш — вмри, але все рівно зрозумій» і побудований весь сенс навчання в коледжі. Вчились з нами люди різного віку (від 17 до 50 років) з усього світу від Японії до Бразилії, і від Австрії до Фіджі. Був випадок, коли в нашій групі було 14 людей з 14 країн світу. Навчання було надзвичайно цікаве у всіх планах. Педагоги, що нас навчали були професійними академічними лінгвістами і, крім того, самі вивчали іноземні мови, щоб психологічно розуміти потреби студентіві (така умова коледжу Kaplan для своїх викладачів). Після занять або на вихідних викладачі брали своїх студентів і йшли з ними на спортивні змагання, пляжі, бари чи екскурсії, таким чином продовжуючи практику навчань в реальному житті. Мене і чоловіка розподілил по різним групам. До речі, такий спосіб навчання з подвійним повним зануренням в мовну атмосферу (живе спілкування + пиво;) завжди мало найкращий педагогічний ефект. Цікаво було і пізнавати культури інших народів, розуміти їх погляди на життя, національні звички і традиції. Крім вивчення мови коледж дав нам розуміння того, що люди на всій землі однакові і прагнуть в основному одних і тих самих речей, а національність та раса, то є чисто умовним, якщо, взагалі, не штучним поділом між нами. Так само ми побачили нові методи та способи навчання та комунікації між студентами та викладачами, де іноді ми мінялись ролями і вчили нашої мови викладачів. Скоріше були рівноправними партнерами в намаганні зрозуміти і вивчити щось нове. Навчаючись в коледжі, студенти отримують право на роботу. Не повний робочий день, а лише 4 години на день. Але для багатьох це значна допомога та вагоме доповнення до власного бюджету та, знову ж таки, це додаткова комунікація, адаптація і вивчення мови. Робота проста і не фахова, але її є багато та не важко знайти. Це прибиральники, помічники на кухні чи будівництві, підробіток в торгівельній індустрії тощо. Ми хоч і не були так сильно обмежені у фінансах, але знайшли собі роботи і практикували себе як в мові, так і в комунікації та адаптації до місцевого стилю життя.
Австралія — дорога країна. Надзвичайно дорога і, як не дивно…. то є дуже добре. Адже висока ціна на послуги та товари вимагають їх найвищої якості і дотримання ними самих високих стандартів, а інакше ніяк – конкуренти з’їдять живцем.
Через місяць ми переїхали жити у власне орендоване житло в самому центрі міста, де і жили до кінця навчання. Перший рік минув як один день. Австралія виявилася прекрасною і надзвичайно цікавою країною, все тут було «так як потрібно» і не так як в Україні. Але деякий позитивний досвід з мого понад 25 річного життя в Україні, мої батьки, дитина і т.д., весь час були на думці і тягнули назад. Хоча у мого чоловіка такого настрою не спотерігалось зовсім. Тут він почувався як риба у воді з самого першого дня. Також я розуміла, що я тут в Австралії ніхто і звати мене ніяк. Мені було очевидно, що я студент і турист і поки я плачу гроші за навчання і є студенткою — це одна річ, а як тут жити далі і що робити??? … то було питання, і питання не просте. Настала пора повертатися в Україну і я не була певна чи захочу назад в Австралію.
Три дня в дорозі і от… я вдома. Україна. Бориспіль. А далі? А далі був шок. Шок з самого аеропорту. Ні, навіть все почалось ще з рейсу Абу-Дабі – Бориспіль, де я почула до болі знайому мову у вигляді матюків та грубих слів – лаялись між собою українці в літаку. Все було у них вже не так, це вже був чужий для мене світ. Точніше він був мій рідний і знайомий, той в якому я родилась і виросла, але він вже став для мене неприємний і ненависний. Все для мене було і своє, і чуже одночасно: показний одяг, захмарні каблуки, тони косметики, манери поведінки, мова… Далі була українська митниця, аеропорт, таксі, розмови водія по дорозі додому, розбиті дороги… Я їхала мовчки, чоловік щось розповідав таксисту, а я, дивилячись у вікно, почувала, що наче я і вдома, але одночасно я тут і чужа, і воно все не моє. Гнала цю думку від себе, але вона поверталась все настійливіше і частіше. Ще до того, як ми приїхали додому я вже твердо хотіла назад в Австралію. На думці було одне — побачити поскоріше батьків та, забравши дитину, тікати назад в любий доступний спосіб. Від всього. Від збоченої культури, від неякісного сервісу, від розбитих доріг, від убитої екології, від ставлення людей до оточуючих і самих себе, від корупції на кожному кроці, криміналу, від сміття на вулиці та в головах людей … Як то кажуть, що все пізнається у порівнянні. Приїхавши в Австралію все було незвичне, але воно було логічне і правильне з точки зору здорового глузду і сенсу самого життя. Це був явний і очевидний апгрейд для мене як для людини, і як для особистості. Тому адаптація пройшла непомітно і доволі скоро. Адже звір homo sapiens дуже швидко і легко звикає до хороших речей, але от вмикати йому реверс до гіршого життя завжди є болючою і дошкульною процедурою. Так, звісно можна потерпіти і змусити себе робити неприємні речі чи певну тяжку роботу з метою отримання якогось результату чи по дорозі до якоїсь цілі, але головне в любій роботі — мати в полі очевидний і головне практично досяжний результат або ціль. Розуміти, що те чого прагнеш можеш здобути через певний і означений період часу, а не чекати все життя міфічного «світлого майбутнього», «другої ХВранції», або «покращення життя вже сьогодні». Згадую як посміхався мій чоловік, коли я розповіла йому свої думки, адже він мав це саме почуття вже роками і йому було все зрозуміло як нікому іншому.
Другим етапом і, власне, самою імміграцією стало подальше навчання в австралійському університеті. Ми обрали програму так званої професійної імміграції. Тобто, я поставила своєю метою виконати певні умови по своїй освіті, професійній підготовці та досвіду, щоб не лише я захотіла Австралію, а щоб і Австралія сама захотіла мене та запропонувала мені стати її повноцінною громадянкою і членом суспільства. Цей шлях не був простим і дешевим. Проте, він виявися самим вірним та правильним з оглядом на сьогоднішній день. З усіх можливих для мене варіантів ми вибрали найкращий. Далі був аеропорт Бориспіль, Хітроу, Гонконг і Брісбен та роки науки. Для мене це було важко: тяжке системне навчання одночасно на 2-х магістерських програмах, безкінечні іспити, здобуття практичного досвіду на роботі, відгуки і референси від роботодавців, тести на професійне володіння англійською мовою, підтвердження кваліфікації тощо.
Можливо, і певно, що вчитися легко, безтурботно і приємно, коли ти не відчуваєш на своїх плечах відповідальності за свої дії, коли ти один і тобі 16-20 років, і все життя є попереду незалежно від рівня, напрямку та профілю твого навчання. Зрозумійте мене, будь-ласка, що зовсім і радикально іншим є відчуття, коли у вас навчання є не хобі чи розвага, а гостра необхідність і безумовний критерій для досягнення поставленої мети. Зрозумійте стан, коли цілком допустимий програш означає втрату величезної суми грошей, років життя і наполегливої праці. А саме головне — це ризик, і ризик не маленький -та означає він — ніколи не отримати свою мрію в реальності. А додайте, що у тебе є ще родина, ти з малою дитиною на руках і власне життя та інтереси теж між іншим присутні.
Зі мною на курсі навчалося 200 чоловік і близько 30% були іноземними студентами як і я. Більшу частину однокурсників складали місцеві мешканці, які мали вже попередню освіту, значний досвід роботи у галузі і відповідні професійні відгуки та можливості кар’єрного росту. Візьміть до уваги ще і той факт, що на роботу по вашій кваліфікації беруть або виключно осіб-громадян даної країни, або осіб які є вже постійними резиденти країни і просто чекають на громадянство, але ніяк не іноземних студентів, одним з яких я і була у свій час. І ти мусиш, не дивлячись ні на що і ні на кого, на рівні конкурувати з ними, шукати в собі якості та риси, щоб переконати твого потенційного роботодавця, що нікому невідома людина з якоїсь там України без місцевого досвіду та навіть права на повний робочий день краще, ніж місцевий громадянин, який є і фахівець і спеціаліст з місцевою освітою та досвідом та ще і з позитивними відгуками з попередніх робіт. Тяжко? Я вам скажу більше, що це здається майже нереально. Нереально поки не почнеш робити це все власними руками і головою. Поки не будеш спати по 2-3 години на добу та і то між комп’ютером і книжками. Поки не отримаєш безліч відмов або і взагалі будь-якої відповіді на своє резюме чи CV. Поки не побачиш, як із 70 іноземних студентів, 68 повернулося до себе додому з нічим, або були відраховані по різним причинам…
Але якщо заплющив очі і йдеш, то і твоя реальність йде тобі на зустріч. Ні чорт, ні бог не допоможуть тобі в такій справі. Лише ти на одинці зі знаннями, або не знаннями. В житті тільки дві речі людина може виконати сама особисто: померти і зрозуміти щось. Ніякі гроші, влада, зв’язки і статки не зможуть зробити цих речей за вас. У моїх руках на той час був вибір між повноцінним життям у цивілізованій країні або виживання чи, точніше, імітацією повноцінного життя в Україні.
Все було не так легко і просто. Звісно, що на моєму шляху завжди були потрібні люди і обставини, що траплялися в потрібний час і в потрібному місці. Чесно кажучи, в будь-кого потрібні люди і правильні моменти є завжди і кругом, просто потрібно мати хист їх помічати, певно, що і я є для когось подібною людиною, цілком можливо, що і для того хто читає ці рядки теж. Одночасно і той хто читає зараз мене теж може бути отою самою потрібною людиною для когось, можливо, і для мене теж. Who knows, who knows))). Як я вже згадувала вище, Австралія — дуже дорога країна. За все потрібно платити, і платити в рази дорожче за речі, які для австралійців безкоштовні, або мають символічну ціну. Наприклад, навчання моєї дочки в початковій школі коштувало мені понад $10,000 на рік, відвідування лікаря-терапевта (General Practitioner ) $70 мінімум за 1 раз і тому подібне. В той самий час як для резидентів Австралії всі ці речі є безкоштовні. Також сплата цілого ряду платежів, страховок, послуг і сервісів мають явну дискримінаційну політику по відношенню до іноземців. Але через це потрібно пройти лише по одній причині — щоб потім цінити ці блага належним чином. Я згадую навчання в університеті Джеймса Кука, який я успішно закінчила і навіть є занесена в книгу історії кращих випускників університету як найкращий студент в галузі комерційного права, та порівнюю все навчання і виграний приз з своєю першою неділею лекцій в цьому ж університеті. Я пишу чесно і відверто, в свої перші неділі навчання я не зрозуміла рівним чином нічого… Згадую з жахом початок того університетського життя, коли я не розуміла, де я і що це робиться навколо мене…Не розуміла як вчитися і за що братися, як писати есайменти і здавати іспити… Не розуміла, як я не тямлячи і слова англійською всього пару років тому здала academic IELTS на середню оцінку 8.5 (хто в темі, той в курсі що це і з чим його їдять). Але в мене була мета і ціль. Це була моя найкраща мотивація і мій коуч. Можливо, комусь здається, що я дуже драматично все намалювала, ну що ж, можливо і так. Але це те через, що пройшла я особисто і як я це відчувала особисто, і як це бачила моя родина та люди, що були зі мною весь цей час. Багато хто думає, що тут намазано медом і варто лише приїхати сюди… О, люди, як вони помиляються. Приїздить сюди багато, лишаються менше, а приживаються, знаходять гідну роботу і вливаються в громаду взагалі одиниці. В резульаті через 3-5-7 а то і 10 років років, залишивши чи втративши надії, величезні кошти і роки життя та зусиль багато хто повертається або додому, або пробує щастя в інших країнах.
Окремо від мене, я можу описати доволі не простий стан своєї дочки, яка приїхала сюди з нульовим знанням англійської мови і мала не аби який психологічний іспит, коли вона пішла в перший клас австралійської школи. Інша родина знайомих нам іммігрантів з Австрії, проживши тут 2 роки, змушені були повернутися додому, їх дитина так і не змогла перебороти лінгвістичного та психологічного бар’єру в школі. Дитина впала в тривалу депресію і на цьому їхня імміграція в Австралію закінчилась. Слід зважати на це теж, дітям теж буває не зовсім легко. Але, як то кажуть, з іншого боку «гра варта свіч». Ким би була моя дитина в Україні? Які перспективи чекали б на неї в школі, навіть дуже приватній і дАрагій? Постійна здача грошей на циркуль директору і фарбування підлоги та нові штори? Ні я не проти, не питання заплатити, але що натомість? Що в майбутньому? Тут моя дочка через 3 роки виграла змагання на найкраще знання англійської в своїй школі, всього за 3 роки перегнавши тих, хто тут родився і виріс. У віці 10 років вона була кращим студентом школи, лідером групи і мала свій науковий проект по екології, який фінансувався державою і керувався професором з місцевого університету. І це коштувало мені рівно нічого, $0. Мало? Ні, не мало, а для дитини це ще й неоцінений досвід, самовираження та визнання. В 11 років мати доповідь в мерії нашого міста та презентувати свій власний науковий проект на університетській кафедрі, бути неодноразовим чемпіоном по бігу на 3 км серед регіональних шкіл та мати зустріч з губернатором нашого штату, як одна з кращих студенток регіону… повірите мені чи ні, але це вартує більше, ніж будь-який циркуль чи золоті штори, а також в значній мірі компенсує мої імміграційні турботи. Вже зараз за моєю дитиною полюють університети і коледжі; про її перспективи я навіть не переймаюся. Їй 13 років, вона збирає гроші собі на авто, яке вона легально придбає в 16 років (наголошую вона сама придбає, а не батьки), а в 14 років вона, як повноцінна громадянка Австралії, піде на першу свою легальну роботу!!! І мені байдуже чи буде вона касиром в кіоску, чи прибирати магазин, я знаю, що в 20-25 років вона буде мати те, що я отримала тільки в 30 і то тяжкою працею і зусиллями. Мала б вона таке в Україні? Відповідайте самі на це питання…
Пару слів за чоловіка. Це мій друг, коханець і приятель. Він у мене як кіт і має кілька життів, пару з них він прожив в Україні, а Австралія для нього завжди була країною мрій і тут він робить не те, що потрібно, а те, що йому заманеться. Багато чого я навчилась і перейняла у нього. Ну, а він у мене відповідно. Власне, дякуючи йому відбулась і я. Де потрібно було — він мене підтримав, де потрібно було — відпустив. Він — самодостатній і сильний чоловік, тілом і духом, займається спортом, постійно щось вивчає починаючи від антропології і закінчуючи квантовою механікою; «напрягає» (в хорошому розумінні цього слова) мене вчитися з ним, щоб мати гідного співбесідника. За останні 3 роки він прочитав і прослухав біля 200 книг на різну тематику і… змусив мене перечитати як мінімум половину з них і це надзвичайно цікаво. Зараз він вичає програмування, фотографію і відеографію, збирає гроші на яхту та мріє про кругосвітню подорож про яку хоче зняти власне кіно. В основному подорожує на своєму позашляховику і отримує найбільше задоволення втопивши його десь черговий раз в болотах непролазних джунглів чи задершись на якусь чергову гору там, де люди не ходять. Любить океан, природу і тварин. Ви можете побачити його фото з подорожей у його фейсбуці. Проте, ми живемо доволі незалежним життям. Він займається своїми справами, а я своїми, у кожного є власні вподобання і преференції і у нас повна свобода у взаємовідносинах. Кажуть, що якщо хочеш прив’язати людину, то відпусти її і дай їй свободу дій. Десь таке є і у нас та працює ця формула між нами дуже добре і гармонічно. Ми давно визначились, що романтика у відносинах це мильні і непотрібні бульбашки. Саме поняття любов є абстракцією, якій ніхто не має визначення. Можна любити вино, спорт, секс і Батьківщину, а можна любити батьків, дітей, чоловіка і це все різні почуття, різна хімія і гормони… Навіщо морочити собі голову цієї філософією, коли є здоровий прагматизм і доцільність. У нас обох викликає сміх як ото кажуть, що от чоловік повинен…, чи жінка мусить… йо-к-л-м-н, люди, та ніхто нікому ніколи нічого не повинен і ніхто нічого не мусить. Життя одне, коротке і прекрасне, лише за однієї умови — якщо з нього забрати слово «повинен». Я повинна собі і більше нікому. Це аксіома. Я маю право на особисте життя, на власну думку і власну дію. Амінь! Я якщо хочу бути задоволеною, то мене мають оточувати задоволені люди, і саме лише по одлній цій причині я сама повинна і маю обов’язок тримати їх щасливими навколо себе, щоб мати щасливою себе саму.Не я для них, а вони для мене тому що я для них. Мені подобається, коли на мене звертають увагу інші чоловіки, це мене мотивує, а моєму чоловікові завжди приємно подивитися на гарну і сексуальну жінку і це наша природа, наша психологія, наша біохімія і гормони і це НОРМАЛЬНО. Ревнощі? О, я вас прошу, то не про нас. Ми разом поки ми цікаві одне одному і ця інтрига завжди приносить правильну мотивацію в наше життя. Адже за 15 років у нас не виникало бажання втратити одне одного, натомість є чітка тенденція бути ще більш цікавими один для одного у всіх планах взаємовідносин, які можуть бути між чоловіком і жінкою; і просто між друзями і людьми. Саме це життєве кредо допомогло нам обом перебороти всі труднощі, що зустрілися нам на шляху імміграції, і я певна, що допоможуть надалі.
Здоровий егоїзм, гедонізм, аморальність чи цинізм? Та мені фіолетово як це хтось назве, мене це влаштовує і ми так живемо. На цю тему все.
Які висновки я зробила за ці роки? Звісно вони можуть змінитися в часі і просторі, але на тепер вони будуть корисними тому, хто стоїть в самому початку свого шляху. Тому я поділюся ними.
Варто зрозуміти всім потенційним іммігрантам п’ять речей. Вони жорсткі, але прості і банальні в такій же мірі як вони правдиві та чесні:
1. Вас тут ніхто не чекає і нікому ви тут не потрібні. Це абсолютно і точно;
2. Постійний інтерес до вас може бути викликаний, якщо з вас є що взяти і це «взяти» завжди означає в значній мірі більше, ніж повернути вам назад, принаймні на перші 5 років вашого життя в новій країні. А взяти з вас можуть: дешеву, якісну і фахову робочу силу, великі гроші чи великі інвестиції, роки життя і здоров’я, а часом все це разом взяте;
3. Імміграція це тяжко.Ваш добробут і адаптація в суспільство напряму залежить від вашого внеску в це суспільство. Такого як «порішати вАпроси», або «пропетляти на шару» чи просто «хороший хлопець/дівчина» тут не існує і мало того, воно тут не потрібне, ніхто такого тут не хоче та не сприймає. Якщо місцевий мешканець тут є «свій» по факту народження, то вам потрібно буде це довести тяжкою працею і в першу чергу над собою самим. Якщо хочете керувати Mercedes-Benz і жити на березі Тихого океану в затишній лагуні з видом на гори, то ви це маєте заробити самі особисто без сторонньої допомоги і ніяк інакше, і лише в один спосіб – приносячи користь суспільству, де ти живеш;
5. Не будуйте і не везіть з собою Україну в США, Британію,Канаду, Австралію, Нову Зеландію чи будь-куди ще, краще поверніться назад, або залишайтесь де є і майте те, що ви хочете вже зараз.
P.S. З того часу, як я вперше вийшла з міжнародного терміналу аеропорту Брісбен вже минули довгі роки, і певно, я сама б не впізнала себе тодішню. Колись я дивилася на імпортні журнали і з перекладачем ледь намагалась прочитати про що у них йде мова. Як так правильно поступати і при цьому чесно жити, щоб одночасно почуватися людиною, яка живе повноцінним життям. Я тоді не розуміла як вони, молоді люди з журнальної обкладинки, можуть мати престижне авто і не одне, годинник за 10 тисяч доларів і босоніжки за тисячу доларів… В мене не було досвіду і гадки як ото почуватися, коли ти постійно живеш в екзотиці, а не відпочиваєш пару раз на рік в одноманітних готелях. Зараз в мене є все, що тоді здавалось для мене нездійсненною мрією: громадянство успішної країни світу, робота в престижній міжнародній компанії на перспективній посаді, проживання на самому березі казкової лагуни Тихого океану біля самого підніжжя красивих гір вкритих тропічними реліктовими лісами через які я жену щодня на свій спорт-байк, або свою машину, навіть кращу чим я колись мріяла, я вже не хочу того годинника за 10 тис доларів бо маю за 12 тисяч та оті омріяні босоніжки за тисячу доларів стали просто однією частиною моєї колекції взуття в моєму гардеробі… це все і навіть більше вже давно не є ціллю або метою мого життя. В мене є і захоплюючі і доволі інтригуючи пропозиції, і перспективи… але у мене є і нові цілі та нові мрії теж. Апетит росте і горизонти робляться ширші. І вони ще амбітніші та більш грандіозні, ніж попередні. І я їх теж боюся. Боюся так само, як і колись боялась зробити перший крок до мовного коледжу за краєм землі. Турбуюся так само, як і турбувалась безсонними ночами в університетській бібліотеці. Ризикую, як і ризикувала при всій імміграції загалом. Але в цьому і є сенс мого життя, пізнавати цей світ і брати від нього максимум можливого, випробовувати себе і розуміти, що немає нічого неможливого.
Підсумовуючи написане, згадую фразу Нельсона Мандели: « It always seems impossible until it’s done».
Звертайтесь;)
Post a Comment