“Це була жорстка, місцями не дуже приємна розмова!” – Блогер про зустріч з Порошенком
Пише https://prefiksblog.co.ua
Я познайомилася з Петром Порошенком у 2002 році в Одесі. Потім був 2004 рік, я працювала у ЦВК, а він був довіреною особою кандидата у Президенти України Віктора Ющенка. Ми спілкувалися. Досить часто. І саме тоді я познайомилася з тодішніми опозиціонерами (через кілька місяців вони стануть владою) і з більшістю журналістів.
Потім сталося 2 травня в Одесі, у 2014 році. І Петро Порошенко 3 травня був у нашому місті. Але тоді в нас були всі.
А потім я почала працювати в Одеській ОДА – на запрошення Ігоря Палиці. Скажу зразу: я вважаю Палицю потужним менеджером, який вчасно опинився в Одесі. Без року Палиці в Одесі не було б ери Саакашвілі там же.
Я не входила ні в які команди. Якби входила, там би зараз і була. В ОДА опинилася випадково. Є купа людей, які знають випадковість тих обставин.
А потім, 25 травня, вибори в першому турі виграв Петро Порошенко.
Я була анонсована заступницею голови ОДА. Але так і не дочекалася призначення. Спочатку закривала фірму. Потім почалися конфлікти з Коломойським, і ніхто нікого вже не призначав.
Я пережила досить багато кпин із приводу віртуальності моєї посади. Особливо раділи деякі колеги-журналісти. Ну, ви ж в курсі про тераріум однодумців? J Називали квазі-віце й самозванкою. Ким тільки не називали.
Власне, можна було ображатися і плекати своє его. Я люблю себе і я досить болісно все це переживала. Це правда – і я не збираюся цього ховати.
Потім був Саакашвілі. Який не знав, що зі мною робити. Йому радили мене залишити, і він наче й хотів. Але що робити із цією валізою без ручки? Я йому допомогла – пішла сама. Збирала речі, а Володимир Жмак, перший заступник Саакашвілі (де він зараз, хто знає?), відправив майстрів робити заміри в моєму вже колишньому кабінеті для нових меблів.
Рік мого життя на роботі в ОДА я, вибачте, відхаркувала довго. Чесно, я була деморалізована і знесилена. Зокрема фінансово. Бо до цього був Майдан, бронежилети, каски, медикаменти, лижні костюми. Потім почалася війна. На нервовому ґрунті я ще довго сіпалася. Вибачте за натуралізм.
Коли я прийшла в ОДА, мене знаходили навіть через моїх друзів, які живуть у США й Канаді. Хтось прагнув допомогти, хтось вирішити власні питання. Життя таке, я це розуміла.
Коли я пішла з ОДА, небагато людей змогли щиро мене підтримати. Саме в Одесі. Більшість перенацілилася на Саакашвілі й команду. Таке життя – я це теж розуміла.
Я могла піти в політику. Я мала пропозиції.
Я вибрала проект моїх друзів-колег і пішла працювати в комунікації. А через рік, коли проект закрився (Гройсману не потрібні стали комунікації, оточення сказало, що й так усе ок), я працювала фрілансером. Два роки. Об’їздила черговий раз країну. Слухала й розмовляла. Відкривала нове та згадувала вже бачене. І вчилася розуміти мою Україну, яка раптово стала болісно-рідною…
Жодного разу я не була дотична до команди Порошенка. Хоча і знала там багатьох людей. Я не ходила туди, до них. Та мене й не кликали.
Я не тусила з топ-блогерами, не сиділа в телевізорі, коментуючи «поточні моменти», не їздила в агітаційні поїздки, і ніхто не змушував мене писати якісь пости – ні за гроші, ні за ідею.
Моя заангажованість в одному – я хочу жити у вільній країні й бути вільною людиною. Надто високу ціну ми всі заплатили і продовжуємо платити лише за те, щоб бути на цій землі.
І вибору зараз немає. Взагалі.
Я тверезо оцінюю всі косяки Президента України. Я свідома, що кадрові питання – найбільш проблемні для гаранта Конституції. Що частина людей, які були призначені на посади, прийшли не країну будувати, а багатіти, красти, домовлятися. Що СБУ кошмарить бізнес і виставляє тарифи за «кришування». Що інформаційна політика провалена повністю і Стець мав бути звільнений чотири роки тому. Що так і не відбулося перезавантаження судової системи. Що Авакову дозволили створити паралельні парамілітарні структури та провалити важливу реформу. Що Генпрокуратура поводить себе дивно й нелогічно. А ще – люди НЕ РОЗУМІЮТЬ, що ми будуємо та що нас чекає завтра?
Розумієте, наша свідомість націлена на те, що все добре і правильне ми сприймаємо як норму. Безвіз, війська, електронні сервіси тощо – це ж нормально, ми ж за це на Майдані стояли. Це є. А що ще? Ми швидко забули безпросвіт Януковича, Пшонку-стайл, офіси Пшонки-молодшого по всій країні, бізнеси Саші-Стоматолога…
Так от, учора, 6 квітня, я потрапила на зустріч експертного і громадського середовища з Петром Порошенком. Це була жорстка, місцями не дуже приємна розмова. Дехто з присутніх уже написав про враження. Президент визнав, що дві проблеми – кадри й комунікації – не вирішені. Більше того, провалені.
Я не хочу тут писати ще раз про коло повноважень Президента. Ми всі й так розуміємо, що хитка країна потребує включення президента в багато процесів – і не лише пов’язаних із армією й зовнішньою політикою, наприклад.
Я хочу написати про наступне.
М’яч на боці Президента. Суспільство чекає важливих месиджів від гаранта Конституції. Розбору помилок і невідкладних кроків. Висновків і плану дій. Персон звільнених і персон призначених. У нас у країні багато розумних, професійно спроможних, чесних і порядних людей. Де вони? Чому в топах Семочко, Гладковський, Гордєєв, Рищук, Мангер і Ко? Яке ставлення до них Президента? Чому цим людям дозволено паплюжити державні інституції?
Ті, хто проголосував за Порошенка в першому турі, хто відчуває рівень небезпек, які стоять перед державою й людьми, теж хочуть розуміння ситуації: що ми маємо робити далі? Як працювати з тими, хто не бачить жодного свого кандидата у другому турі, але розуміє виклики і проблеми країни?
Усі стомилися. Дуже. Але я чудово пам’ятаю час, коли нищили Ющенка. Так, справді слабкого Президента України. Ще більше ослабленого отруєнням (вечеряли зі Смєшком, загадка нинішніх виборів) і чварами оточення. Нам тоді було мулько в країні, де почала зростати економіка. Нам захотілося змін. Ми придумали образливу кличку «Кефір» – бо жирність кефіру й рейтинг Ющенка були однаковими.
З Ющенка було безпечно сміятися.
А потім прийшов Янукович. Далі – ви пам’ятаєте.
Коли нам послаблюють зашморг, ми все одно прагнемо його затягти міцніше. На власній шиї. Наче в нас попереду ще десяток життів.
Зоя Казанжи
Post a Comment